Бувають на світі такі гарні, світлі люди, переповнені любов’ю до життя, що навіть тоді, коли їх уже нема, ми продовжуємо думати про них, як про живих, бо залишили вони по собі живі діла.

Саме такою людиною був Григорій Михайлович Тютюнник. Він народився в родині селянина-бідняка в с. Шилівка Зіньківського району Полтавської області. А в нас в Кам’янці – Бузькій, його пам’ятають як справжнього патріота України, Педагога з великої букви, поета та письменника і просто як цікаву особистість. Ким ж він був насправді? Про нього розкажуть в своїх спогадах його друзі і ті кого навчав бути чесними, відданими, славними синами і дочками України.

Григорій Михайлович Тютюнник прожив нелегке, але гідне подиву життя. Виріс в селі з пахучими луками та безмежним простором. Саме там формувався той незламний характер і велика любов до рідного краю, до мови, до України. З студентської лави пішов добровольцем на фронт. Його поезія воєнних літ овіяна глибоким ліризмом.

Я потом і кров’ю дороги змочу,

Я рани землею свої залічу

Хай трупом я ляжу в степу на відлозі

Ніколи не буде мій край у тривозі

Тільки солдат, який знав ціну життя в ім’я визволення рідної землі, міг так написати.

Брав участь у боях під Чигирином і Знам’янкою, партизанив на території Чехословаччини, двічі тікав з полону, двічі був поранений, останнє поранення було дуже важким. Ворожий осколок зупинився під самим серцем і нагадував про себе протягом всього життя. Та це не завадило Григорію Михайловичу закінчити навчання в Харківському університеті та працювати спочатку викладачем у Львівському культосвітньому технікумі, а вересень 1947р. зустрів у Кам’янці – Бузькій, як вчитель української мови та літератури середньої школи №1.

Кам’янчани називають його своїм земляком. Середня школа названа його іменем.У ВПУ №71 м. Кам’янка-Бузька одна з експозицій музею присвячена

Г.М. Тютюннику, його життєвому і творчому шляху. Матеріали для експозицій у 1989-1992р. збирали учні навчального закладу під керівництвом викладача української мови і літератури, методиста, Відмінника народної освіти - Кулій Галини Василівни, яка особисто знала Григорія Михайловича і його дружину Олену Федотівну і яка була частим гостем у їхньому домі. Є тут вітрини, стенди, світлини, зібрані та виготовлені педпрацівниками та вихованцями училища. Світлини готував учень Стельмашек Сергій. Документи, спогади подарувала музею Олена Федотівна – дружина письменника. Намалювала портрет письменника і художньо оформляла експозиції студентка Львівського художнього училища прикладного мистецтва ім. І. Труша - Мерзлякова Людмила, яка проходила переддипломну практику в училищі.

Біля експозицій проходять уроки літератури та історії рідного краю, тут його згадують і бережуть про нього пам’ять.

Хай не ображаються Шилівці та Григорій Тютюнник назавжди прописаний у Кам’янці Бузькій, в будиночку по вулиці Шевченка 13, про що свідчить меморіальна дошка.

Мав він долю, душу і талант такі яскраві, як спалах сонячного проміння після темної зимової ночі. З учнями поводився, як з дорослими людьми, які повинні відповідати за свої вчинки. Не мирився з приниженням людської гідності.

Його дружиною була Олена Федотівна Черненко, теж вчителька, а в майбутньому завідуюча районним відділом освіти.

До 70-річчя від дня народження видатного письменника в районній газеті були опубліковані її спогади, під назвою: «Вчитель»

«Пролітають роки, змінюються свої обличчя і малі міста. Одне в них залишається незмінним: новини там поширюються дуже скоро.

Вчитель новий приїхав! – про це знала Кам’янка-Бузька в перший же день його приїзду. А під вечір уже знали, що він працюватиме в середній школі вчителем мови і літератури. Оригінальна зовнішність і оригінальність поведінки, гордо закинута голова, повільна хода, уважність до всього, що йому впадало в вічі, викликали надзвичайну зацікавленість не тільки в учнів, а й у батьків. Дівчата бігли до школи, щоб першими дізнатися про вчителя, проте у школі нікого ще не було – середина серпня. Про приїзд нового вчителя, я дізналась ще на пероні, коли поверталася з відпустки. А наступного дня директор школи Микола Михайлович сказав мені, що прибув мій колега. Віддали йому мій 10-А клас, який я найбільше любила. Почувалася ображеною, що мене не запитали, поставили перед фактом.

Перед районною нарадою мені запропонували посаду завуча семирічної школи з російською мовою викладання, дали час подумати, але що подумаєш із досвідом педагога в один рік і 20 літами від роду. Так нічого я й не придумала. Перед початком серпневої наради новий вчитель підійшов до мене познайомитись. Ще не зустрівши з ним, я була налаштована недружелюбно. Привіталась стримано, підкреслено холодно але вже через кілька хвилин Григорій Михайлович Тютюнник – «через два Н» / як він говорив про себе / роззброїв мене віршами Дмитра Павличка, які читав майстерно. Незадоволена була собою, що моя вчительська солідарність погоріла і то так скоро – та нічого не можна була вдіяти.

Григорій Михайлович просто, по-людськи розповів, що довелося йому залишити роботу у Львівському культосвітницькому училищі, яка дуже подобалась. Брат молодший, Анатолій, що жив з ним, був тяжко хворий і йому порадили проживати в сільській місцевості.

Першого вересня поспішила я до школи і побачила своїх десятикласників з пишними букетами квітів.

Щось стиснуло горло, застелило туманом очі – повернула раптом на подвір’я семирічної школи ,так і не озирнувшись на моїх розгублених улюбленців.

Закінчився перший урок. Десятикласники прибігли в мою тепер школу і вимагали негайно повернутися назад. Вони погрожували дати телеграму міністру освіти – хай повернуть їм вчительку. Пам’ятаючи прочитані Григорієм Михайловичем поезії Павличка, я переконувала учнів послухати принаймні один урок нового вчителя, а тоді вже слати телеграми , якщо з’явиться необхідність.

Про свій перший урок у десятому класі Григорій Михайлович розповідав:

- Зайшов у клас – усі стали, але ніхто не підняв голови. Так і сиділи з похилими головами. Дивний знак! Починаю знайомити їх з програмою 10 класу у якійсь зовнішній тиші, а коли доходжу до творчості Корнійчука, обіцяю їм що попробуємо поставити п’єсу «Платон Кречет» у культосвітньому училищі вона добре пішла. /Про те, що сам грав роль Платона, промовчав, але почав читати уривки із драми /.

Дівчата вже дивляться на мене. У їх очах я відчув прохання читати далі, та, пам’ятаючи настанови великих обласних і менших районних методистів вчасно схопився. /Я ж не так роблю!/. Закінчив характеристику програми 10 класу. Потрохи і хлопці почали підводити голови. Вчитель був не задоволений уроком, хоч настрою учнів не розгадав.

Після першого уроку літератури учні знов прибігли до мене. Ще в них було бажання телеграфувати міністрові, хоч мою пропозицію послухати ще один урок прийняли без заперечень, переконувати і вмовляти тепер уже не було потреби.

Наступного дня знову прибігли до мене, але тепер щоб сказати як їм сподобалися уроки літератури нового вчителя.

Правду кажучи їхнє захоплення новим вчителем, та ще й так скоро, тепер уже не було мені приємним, але постаралась показати, що радію разом з ними, хоч сама подумала: оце тобі любов!

Я мешкала разом з учителькою літератури Ніною Федосіївною, безмежно закоханою у свій предмет і в своїх учнів. Якось так склалося, що наші учні любили бувати в нас майже кожного дня. Це був кінець 50 років, молодь тягнулася до книжки, до знань. Ми жили сучасним, мріяли із своїми учнями про майбутнє. До Кам’янки в’їхали військові, кожного вечора гриміли духові оркестри, у танцювальному екстазі танцювали пари, на наших учнів-переростків директор школи і вчителі влаштували обвали на танцях. Ми з Ніною ніколи не ходили ні на танці, ні на облави / а треба, мабуть, було ходити , бо так і не натанцювались у житті /. Ми про танці не думали – жили своїми учнями, їхніми інтересами.

Почав до нас приходити і Григорій Михайлович, попередивши, що приходить, як до колег, бо жіноцтво не любить за те… І перерахував безліч гріхів нашої сестри, та ще й з таким гумором, що не берусь його описувати, та й, з рештою не вийде це в мене.

Ближче ми подружилися, коли готували Пушкінський вечір. Відкривав його Григорій Михайлович віршем «Пам’ятник». Мені ж він запропонував читати « У лукоморья дуб зеленый», підсміюючись над моєю безпосередністю і наївністю.

- У вас це виходить прекрасно, бо все ще не переступили поріг дорослості, дорога товаришко!

Потроху ми стали звикати до суворого вчителя: відчули його сердечність, теплоту, шанували розум. Ще трохи – він став нашим натхненником. Але спершу про уроки Григорія Михайловича.

Порекомендували йому завуч Тамара Сергіївна підготувати і провести відкритий урок за романом А.Головка «Бур’ян». Прийшов він за порадою до мене, а вислухавши рекомендації – тоді педагогіка визнавала лише класичний урок з п’ятьма частинами – відмовився від його проведення.

- В якість рамки вкладати його не буду, не можна канонізувати урок літератури.

Прекрасний педагог ленінградка Тамара Сергіївна чудово розуміла молодого педагога. Вона дозволила проводити Григорію Михайловичу урок за його власною методикою. Ніна якось про те не знала.

- переклички не зробив… Не запитав, яке домашнє завдання, - шепотіла вона мені, хвилюючись. - Ой, теми не написав на дошці.

На наших очах, на очах педагогів з однорічним стажем роботи руйнувались закони методики того часу.

Учитель стояв біля вікна, задумано хвилинку – мені здалося, що вічність – і почав:

- Напевне, з зав’язки й почнемо розмову. /Ніна штовхнула мене!/. « І тоді ще хоч молодий був, а убіждьонний… І от нема та й нема Червоної Армії, а я чую ж – у листах пише, що партійний уже повільно, як дядько Гордій, - оповідав учитель /звичайно ж без книжки/. Що здивувало односельчан? Чому?»

Встає з третьої парти учень і говорить:

- як по твоїх, Гордію, розказах, та і зовсім він не партійний виходить.

Вчитель підходячи до столу, важко опустив голову, струсонув чубом і знову почав:

Тиша. І нагло з-за спини басище: «Ану розступись!»

Прочитаний вчителем і учнем діалог Давида Мотузки і Матюхи був настільки незвичайним на уроці, що завмерли і учні, і присутні на уроці вчителі. Здалося, що повернув навпаки час, ми опинилися на мішках із зерном біля млина і були учасникам двобою. Була порушена дещо гармонія уроку, хоча саме в цьому чи не найвище його досягнення.

Розглядаючи далі образи роману «Бур’ян» наперекір усім традиціям тогочасної методики, у тісному зв’язку зі змістом твору, Григорій Михайлович звернувся з питанням до учнів про однодумців Давида Мотузки. І тоді десь із середнього ряду стає учениця. Вона хвилюється, не знаходить одразу відповіді, проте оговтавшись, говорить поспіхом, невиразно: «Враз здригнулась, і обличчя стало на мить, як із гіпсу виліплене – не живе. Потім тихо зламали брови…

Давиде, тебе хотять убити!» 

А осмілі хлопці, відчуваючи, що урок імпонує принишклим учителям, присутнім на уроці, повністю увійшли у роль. Один із них став заперечувати.

- Зінька не переконала нас. Така б не змогла піти на подвиг.

Почався диспут, як логічне завершення уроку, хоч у вчителя він зовсім не був запланований.

Наша добра і щира Ніна шепотіла: «Чудово… але ж усе пропало».

Тамара Сергіївна нервово перекладала папери, а я, як і учні, дивилась на свого суперника закоханими очима. І бачила я натхненне обличчя, чарівну підбадьорюючу усмішку, адресовану тепер уже назавжди його учням.

Звичайно ж не помітила втоми, хворобливої блідності обличчя, що проступала крізь смагляву шкіру і сумного погляду великих очей».

У Сумській область працює учениця Григорія Михайловича Ніна Сіверіна вчителькою. У своїх спогадах вона описала один урок літератури. Тема його була «Роль пейзажу у розкритті образів»

«Зайшов якось Григорій Михайлович до класу і сказав, що завтра, о сьомій годині ранку, на урок треба прийти на берег Бугу. Там будемо спостерігати схід сонця. Кому далеко той може на цей урок не приходити». Звичайно ж, на урок прийшли всі, бо ще не бачили такого дива – урок на березі Бугу! Ми оточили вчителя, а він неначе творець світла, простяг руки назустріч Ярилу і говорив про життєдайну силу його. Воно величезною таємничою кулею випливало з-за Бугу неначе прислухаючись, що про нього говорять люди на березі,і в знак вдячності золото-червоним сяйвом залило воду , луг і принишклих учнів. Лише вчитель як неземний титан, підносився над цією красою і не в силі було відірвати очей від нього. І завжди як доводилося бачити схід сонця, уявляється мені той урок на березі Бугу, коли ніби вперше побачила, як сходить сонце. Прийшли до школи, принишклі, принесли з собою пахощі Бугу і сонця що сходило.

Чудова тема, - говорив Григорій Михайлович, - От коли б відчули її насамперед ті, кому дано велике право сіяти в душах дітей такий дар зримо, чуттєво сприймати це. Бо в кращому разі вчитель поспішно зачинає опис або дасть завдання учням виписати пейзаж у зошит.

   Минули роки… Навчились і ми, тоді молоді вчителі, передавати настрій пейзажу і впливати силою його на учнів.»

Його учнем був і мій дідусь Коземко Михайло Іванович який і сьогодні на схилі літ з теплотою і повагою розповідає про свого Вчителя.

Ось його спогади: «По своєму характеру був людиною педагогом, послідовним, ніколи не міняв поглядів, принципів і нас своїх вихованців вчив бути такими. Просив вивчати мову і культуру інших народів і над усе любити Україну. Будучи класним керівником виховував нас в дусі справжнього патріотизму, вчив бути уважними до людей, достойними, заслуговуючи на повагу. Автор прекрасних новел: «Хмарка сонця не закриє», «Зорані межі», роман «Вир» - творів, що увійшли в золотий фонд української літератури. Часто на уроках української літератури виносив на «суд» нашого класу щось нове, що написав. Ділився з нами своїми творчими задумами. Ми були першими «критиками» й «рецензентами» його творів, він довіряв нам, бо серед нас було багато переростків (старших за віком учнів, котрі пізнали труднощі Великої Вітчизняної Війни) . Був він великим гумористом, вчив народної мудрості, жартома говорив, що добре знає чому задаємо так багато питань – щоб він не зміг спитати уроків. Я питав, чого у нього завжди сумний вираз обличчя і очей, і він відповів, що фронт нагородив тяжким сувеніром – куском металу в легенях, який пригнічує його.

  Таким простим і, разом з тим великим українцем був наш класний керівник Григорій Михайлович Тютюнник ІV випуску Кам’янка-Бузької середньої школи №1 ім. Івана Франка. Не забуваймо дорогих нам імен. Людей котрі поруч з нами йшли. Не говорімо з нудьгою, неповагою «їх нема!», а з любов’ю і вдячністю «вони були»».

  Поет Василь Колодій – товариш Григорія Михайловича, з яким його зв'язувала щира чоловіча дружба, писав:

Все так давно…Чи мариться, чи сниться?

Забувши про тягар буденних справ,

На прогулянці ми з тобою, Грицю,

Купалися в п’янкому морі трав.

І до грудей своїх тулив ти квіти,

Немов забрать їх пахощі хотів.

Сміялись безтурботно ми, як діти,

І гай піснями нашими дзвенів.

Писали вірші, тут же їх читали

Своїм коханим – рвійні, молоді…

З дружиною ви ще вчителювали

У Кам’янці на Львівщині тоді.

Простий, сердечний не ставав ти в позу

І не приховував своїх стремлінь,

Що візьмешся вже за велику прозу,

Бо тільки в ній – життя вся широчінь.

  І так сталося.

Згадує Катерина Федорівна Короць – заслужений вчитель України, друг сім'ї Тютюнників: «Він часто жартував: «До тридцяти поэтом быть почетно а срам великий после тридцяти». Невеличка книжечка оповідань «Зорані межі» не залишила помітного сліду, проте підтримала бажання Григорія Михайловича взятися за прозу. «Буг шумить» - так назвав він свій перший роман. Працювати над ним почав рано, ще в 1947 р., але справа просувалася поволі. Активніше став працювати десь у 1949 р. Життя у Кам’янка-Бузькій давало багатий матеріал для твору. Довгими днями він мандрував, щоб зібрати багатий матеріал. Зустрічався з людьми, записував розмови з ними. Зібраний матеріал ліг в основу першої частини цього роману. Не пройшло багато часу, як письменник на деякий час, а згодом на невизначений час припиняє роботу над другою частиною роману «Буг шумить».

 Яка причина такого рішення? Відповідь однозначна – у нього зародився задум для нового твору. Роман тільки осмислювався. Важка розумова і фізична праця давала свій відбиток на здоров’ї. Осколок дедалі більше нагадував про себе. Піднімалася температура така, що Олена Федотівна боялася міряти термометром, а міряла рукою.

 Постало питання про операцію. Вже четверту.

-- Помиратиму, але на операцію не піду, -- говорив він.

 Та одна ситуація змінила його переконання. Мама Олени Федотівни вислала йому ікону Божої Матері, освячену у Лаврі і написала: «Сину, вона тебе врятує. Візьми її з собою у лікарню.» Григорій Михайлович повірив у чудотворну силу Божої Матері, подякував тещі за цей дорогоцінний подарунок і прийняв остаточне рішення – йти на операцію. Робота над романом призупинилася.

 Спеціалісти з грудної хірургії були у медінституті і Григорій Михайлович звернувся до них. Лікар Кліпко ретельно готував хворого до операції. Він годинами просиджував біля хворого, приносив книжки, вів розмови, далекі від медицини. Все складалося якнайкраще. Та сталося не так, як гадалося. Саме в цей час у Москві викрили «ворогів народу» - лікарів. Отож вони мусять бути і у Львові. Було кинуто гасло: «Недовіра місцевим лікарям» і лікаря Кліпка, який на той час мав 51 наукову працю та золоті руки хірурга, до операції не допустили.

 У день операції хворий дізнався, що оперуватиме його професор Караванов. «Не хочу щоб оперував мене професор!» - вигукнув Григорій Михайлович, та на його обличчя одразу лягла наркозна маска. Розітнув, побачив що біда, і залишив. Ще й прокол десь зробив – почалося запалення. Сімнадцять діб горів у вогні високої температури, і впродовж усього того часу ночами приходив лікар Кліпко і робив рятівні заштрики. Температура почала спадати. До Олени Федотівни підійшли два молоді хірурги і сказали: «Могутній організм у вашого чоловіка. Він повернувся звідти, звідки немає вороття. Подякуйте лікарю Кліпко: він його врятував від смерті». Лікар Кліпко порадив хворому їхати в Київ до Амосова у військовий госпіталь.

 Григорій Михайлович вийшов з лікарні в набагато гіршому стані. Болі стали нестерпними, він не міг писати – від того ще більше страждав, але на чергову операцію не погоджувався. Взявся за перо, робота над твором забирала всі фізичні сили. І все-таки 5 грудня 1953 р. він їде у Київ. Пройшло два тижні, а Григорій Михайлович так у професора Амосова так і не був. Нарешті погодився на зустріч, а не на операцію.

 Познайомився з професором і був у захопленні від нього. Це була особистість, вольова, сильна людина, яка найперше думала не про кар’єру, а про те, як рятувати людей, дарувати їм здоров’я, продовжувати життя.

 Це і заставило хворого прийняти рішення – оформитись у госпіталь. Тільки Амосов призначив операцію, як у його пацієнта піднялася висока температура. Довелося чекати.

Одного дня професор заходить до палати і каже:

Ну, що ж, дорогий Михайловичу, пішли.

Куди?

Професор посміхнувся і лагідно торкнувся плеча:

Як куди? В операційну.

Чотири з половиною години тривала операція. Хірург знемагав, хворому відійшов наркоз.

Дружина боялася зустрічати професора, бо сподівалася, що скаже їй найстрашніше. На третій день зустріч все-таки відбулася. Вона зустріла професора у коридорі, коли той вийшов з палати Григорія і закривши обличчя хусткою, вона закричала. Почувши її голос, Григорій Михайлович виглянув з палати. Від несподіванки Олена Федотівна знепритомніла бо подумала, що це галюцинації. Всі були щасливі: і хворий, і професор, і дружина, і мати. Операція пройшла успішно. Смертоносний кусок металу, що засів біля самого серця, був витягнутий. Але ще проминули тижні й місяці в лікарні. Так великий Амосов дарував Григорію Михайловичу сім років життя, і завдяки йому Україна одержала «Вир».

 Повернувшись з лікарні, Григорій Михайлович не гаяв часу. Влітку він працював у Шилівці в бору, а в Чорнобаї у саду над Ірклієм. Назву нового роману «Вир» він вибрав тоді, коли він був уже написаний. Було кілька варіантів назв, але він вибрав найкоротший і найсуттєвіший. Мало було розмов і розповідей про задумане, а почалася праця, нелегка праця. Григорій Михайлович часто вирушає на свою Шилівку, взагалі на Полтавщину. Там він, не покладаючи рук, готує матеріал, записує спогади своїх земляків, деякі з них стали прототипами роману.

Працював над «Виром». Роман задумувався як одна книжка, але скоро авторові забракло полотна для змалювання характерів довоєнного села. Працював легше, веселіше, невтомно поліпшуючи його образну систему, виразність мови, дбав про лаконізм, психологічні характеристики. Подібно до обдарованого ювеліра відточував кожну грань особистості героїв. Так, наприклад, образ Юлі переробляв п’ять разів. Письменник був вимогливий до себе, ніколи не жалів за тим, що доводилося багато викреслювати. Були такі випадки, що написане за день або тиждень кидав у палаючу піч і починав працювати заново. Першими рецензентами роману були Олена Федотівна і я. Він уважно вислуховував наші рецензії, в дечому погоджувався з нашими пропозиціями.»».

Перший редактор роману А. Дімаров так оцінив його: «Що тобі, Грицю сказати… Хай живі класики тричі умиються, щоб написати щось подібне!..»

Поет І. Сварник порівняв добірну, соковиту мову роману з елітним зерном для посіву. Справді закоханий у рідне слово, Тютюнник писав і оповідав просто, образно, захоплюючи читача з перших слів.

Письменник задумав написати одну книгу,але зрозумів, що твір багатоплановий, у ньому мало місця для повного розкриття характерів героїв, і тому вирішив написати другу книгу. З новим завзяттям і наполегливістю взявся за роботу. За порівняно короткий час завершив другий варіант роману «Вир» і зразу повідомив Дімарова, що висилає йому, по суті, новий твір. Але так і не вислав бо зла смерть підступно підкралася, коли він міцно спав, і забрала його з життя 28 серпня 1961 року.

  Коли Дімаров приїхав на похорон, у кабінеті стола лежала папка з надписом «Для Дімарова». У папці був аккуратно складений новий варіант роману «Вир».

  Роман «Вир»- це перлина української літератури. Для Григорія Михайловича справжнє мистецтво – те , яке живе вічно, яке говорить з своїм народом мовою правди, а твори його – це жива правда, це наше життя.

З кожної сторінки роману зводиться на весь зріст велетенська постать народу-творця,народу-воїна служінню якому віддав своє життя Григорій Тютюнник.

Всього 40 років життя відміряла йому доля, Шевченківська премія за роман «Вир» присуджена посмертно.

Григорій Тютюнник любив над усе Україну, свій народ і служив йому вірою та правдою. Він чистий, як правда, ніколи не йшов на змову зі своєю совістю, ні перед ким не плазував, ненавидів кар’єристів і лицемірів. За це народ оберігав його від переслідування, але не зміг вберегти його від смерті. Тютюнник згорів, як свічка, у розквіті творчих сил. Він мріяв ще багато написати для прийдешніх поколінь, але не встиг. Та, відходячи у вічність, залишив для молоді свій наказ:

 Йдучи від рідного порогу,

Багато не беріть в дорогу:

Блакить, синь неба, журавлі

Й любов до рідної землі.

  Цей наказ повинен стати дороговказом для кожного нового покоління. Його твори – це розкрита книга життя, цілюще джерело. Напившись з нього, людина стає стійкою у житті, у боротьбі з ворогом, з неправдою, з аморальністю і бездуховністю.

Кам’янка – Бузька… Цей невеликий клаптик землі уславлений немеркнучим іменем письменника і я з гордістю говорю: «Я родом звідти де жив, творив і працював Григорій Михайлович Тютюнник – Вчитель, поет, письменник і гідний син свого народу.