Такого не знайдеш ніде,

Стоїть задумано й врочисто

Вже шостий вік йому іде.

В промінні сонця місто сяє

Немов окраса золота,

І в цьому сяйві оживають

Давно загублені літа.

Ці слова поета і вчителя Левка Воловця  про давнє місто Кам’ян­ку -  Бузьку, яке розташоване за 43 км від Львова. Археологи кажуть, що перші люди на цих теренах осіли ще в епоху міді та бронзи, тобто за три-дві тисячі років до Різдва Христового.

Упродовж історії місто кілька разів змінювало свою назву. Адже життя тут вирує щонайменше п’ять тисячоліть поспіль.

 Перша назва поселення  - Димошин. Звідки вона взялася і що означає – не відомо. Можна припустити, що це поселення мало якесь відношення до диму, що стелився низом понад річками, над вершинами дерев. Тодішні жителі спалювали багато деревного вугілля, яке вживали для випалювання заліза із залізної руди.

Стратегічне положення поселення Димошин, розташованого у вилках річок Буг і її протоки Камінки, було зручне для оборони від ворога і це визначило його долю. Крім цього тут схрещувалися торговельні шляхи, що проходили з півдня на північ до Володимирівського князівства і з заходу на схід до Києва. У поселенні Димошин затримувалися купці, і таким чином воно піднімалось економічно, а з часом перетворилося у місто. Учені переконані, що найважливіший торговий і ремісничий центр Львівщини – місто Красний Город – було попередником саме нинішньої Кам’янки Бузької. Назву ж "Кам’янка” дослідники трактують по-різному. Одні переконані, що місто назвали на честь річки Камінки, на берегах якої воно і виросло, інші ж стверджують, що свою назву отримало через величезні брили каміння, які з’явилися тут зі Скандинавії в Льодовиковий період, і які ще сьогодні можна знайти на полях Кам’яної гори, яка височіє над містом. З цього каміння жителі міста мостили дороги, клали фундаменти під будівлі.  Герб Кам’янки – Бузької: у синьому полі три червоні геральдичні камені у золотих оправах у два ряди ( у верхньому два, у нижньому один) символізує назву міста, яку пов’язують з кам’яним ландшафтом.

 Перша згадка про Кам’янку відноситься до княжих часів. В історії записано, що в 1240 році, на саме Різдво, здобули татари Київ, а відтак, як вода під час повені, розлилися по руській землі. Восени в 1241 році перейшли вони перший раз повіт Кам’янецький.

В наслідок нападу татар та пошестей не стало рук до праці. Щоб підняти країну з руїни, князь Данило був змушений скликати колоністів. В Кам’янці осіли тоді волохи, які походили з роду придунайських князів, з території теперішньої Румунії.

Посвоячення українських князів з польськими та литовськими призвело до втрати української державності. Земля і населення, яке жило на цих землях, стало їх власністю. Місто одержувало великі доходи, але мало й великі витрати. Кожного року посилювалась обороноздатність міста, проводився ремонт мостів, доріг. Місто піднялося з руїн після першого нападу татар і успішно розвивалось.

Після завоювання Галицько – Волинського князівства у 1340 році польським королем Казимиром Кам’янка була поселенням міського типу.

У 1387 році з Кам’янки утворено окреме староство, приналежне до Львівської землі, Руського воєводства.

В 1441 році орендатором Кам’янки і навколишніх сіл стає Юрій Струмило. Це був спольщений шляхтич родом із Смоленщини. Діди його відігравали значну роль при дворі литовських князів. Юрій Струмило одночасно був каменським старостою. Легенда про заснування міста говорить, що якось пан Струмило їхав лісом, раптом його коні впали навколішки перед світлом на липі, там він побачив ікону Матері Божої. На місці чудесної появи збудували капличку, до якої згодом перенесли ікону.  Через деякий час дідич Струмило наказав на місці каплички збудувати церкву Різдва Пресвятої Богородиці, а навколо неї заснувати місто Кам’янку, яку згодом почали називати Струмиловою на честь її старости.

За оренду платив Струмило королю 300 гривень, решту доходів забирав. Цей шляхтич керував роботами з укріплення міста 1448 ро­ку. Це була грандіозна споруда: рови 15 метрів завширшки, наповнені водою, і вали 15-метрової висоти з частоколами. Одночасно з будівництвом укріплень міста, використовуючи робочу силу і відпущені кошти, Струмило будує для себе на місці старого двору новий замок і каплицю при ньому.

Акт проголошення Кам'янки вільним містом урочисто відбувся в липні 1448 року. Площа заповнилася людьми. На трибуну піднялися знатні мужі міста, серед них почесне місце зайняли члени королівської комісії. До зібраних промовив староста Юрій Струмило. У своїй промові він вихваляв короля, його мудрість і мужність. Після цього член королівської комісії прочитав декрет, в якому було сказано, що жителі міста Кам'янки звільняються від усіх повинностей на користь старости. Проте всі майнові доходи з міських угідь (ріллі, лісу, пасовиськ, рибних ставів), грошові надходження від ремісничих цехів та від купців, а також доходи з торгових оплат і пивоваріння перш за все мали спрямовуватись на зміцнення обороноздатності міста, придбання зброї та оплату сторожів, які повинні були вести постійну варту вдень і вночі на оборонних валах.

Після проголошення Кам'янки вільним містом самоврядування давало населенню великі права. Усім майном завідували чотири радні, яких кожного року навесні обирало населення на вільних виборах – по одному з кожного району міста. 

Головну масу населення (до 90 %) становили українці, які називали себе русинами, решту поляки і німці. Кожного дня виникало багато справ і суперечок, які вимагали свого вирішення. Повсюди спірні справи вирішували суди князів, воєвод, старост. Проте у вільних містах, до яких належала Кам’янка, спірні судові справи розглядали лавники (засідателі) на чолі з війтом, якого звали «адвокатус».

Населення Кам’янки вибирало 7 лавників, які на чолі з війтом здійснювали розгляд таких справ, як крадіжки, пожежі, бійки, образи, спори за землю і т.п. Як засіб покарання використовували грошові штрафи або «хлост», тобто тілесні кари.

 Отже 1448 рік став для жителів Кам’янки поворотним в її історії, вона стала в ряди передових оборонних міст того часу з високоорганізованим самоврядуванням.

Через 23 роки після оголошення Кам'янки вільним містом, тобто  1471 року, король надає йому магдебурзьке право, на основі якого набувають великих прав ремісничі цехи та купці. Члени кожного цеху мали право приймати на навчання челядників, навчати їх ремесел і посвячувати у майстри. Цехмістри слідкували за якістю виробів та встановлювали ціну на них. Фактично це була монополія, яка дозволяла ремісникам та купцям багатіти. Усі іноземні купці повинні були виставляти у місті на продаж свої товари протягом трьох днів. В XVI столітті в Кам'янці діяли12 ремісничих цехів, серед них: кожум'яки, шевці, кравці, ковалі, слюсарі, боднарі, рибалки. 1509-го року на Кам’янку напали татари і після дводенних жорстоких боїв зламали оборонні укріплення, зруйнували місто, спалили церкви і костели. Однак громада дружно взялася до відновлювальних робіт, і в письмових згадках від 1564 року відомо вже про дві церкви – Миколаїв­ську та П’ятницьку.

 Отже, у ХV столітті Кам’янка - Струмилова була центром торгівлі та ремесел. Адже через місто пролягали важливі торговельні шляхи з Києва до Польщі та з Волині на Львів. Двічі на рік тут проводили ярмарки, щотижня відбувалися торги. 1578 року місто одержало право облаштувати склад для дрогобицької солі. У місті діяли цехи кушнірів, ковалів, шевців, гончарів, слюсарів, мечників. І хоча внаслідок татар­ських нападів наприкінці XV – на початку XVI ст. місто було зруйноване і втратило давні привілеї, все ж 8 квітня 1509 р. король Сигізмунд І наново підтверджує міські права Ка­м’янки.

У XVI-XVII ст. на Кам’янеччині налагодили новий промисел – вивіз волів на продаж за кордон.

У XVIII ст. місто поступово відродилося і залишилося центром ремісничого виробництва. Тут працювали куш­нірський, шевський, ткацький, ковальсько-слюсарний, бондарський, гончарний, столярно-токарський і ливарно-мечницький цехи, а також цех рибалок. У місті діяли цегельний завод, винокурня, паровий млин, лісопильний завод, на якому виготовляли паркет, смолу, терпентин і деревне вугілля.

Крім того що в місті активно розвивалося виробництво працювала промисловість, воно було ще й центром культури, мистецтва і науки. Колискою українського театру називають Кам’янку - Бузьку. Адже найдавніші українські драматичні твори, тексти яких дійшли до наших днів, – це дві інтермедії з трагедії Якуба Гаватовича. Цей львів’янин за походженням певний час учителював у Кам’янці Струмиловій. І от 29 серпня 1619 р. на міській Ринковій площі він разом зі своїми учнями під час ярмарку, у присутності численної шляхти та простих людей, поставив драму "Трагедії, або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця Божого”. Дійові особи трагедії розмовляли польською мовою. Але після 2-го та 3-го актів були дві українські інтермедії "Продав кота в мішку” та "Найкращий сон”.

 Однак на тому роль Кам’янки як колиски українського театру не вичерпується. Адже саме в цьому місті 1914 року вперше актори українського театру товариства "Бесіда” поставили на сцені Народного дому драму Івана Франка "Украдене щастя”. Серед акторів був і легендарний Лесь Курбас. Варто додати, що виставу ставили відповідно до тексту оригіналу, включаючи і ті місця, які з твору викреслила цензура.

Значну роль у становленні Кам'янеччини відіграла родина Фалінських. Один із Фалінських, професор гімназії історик Броніслав, був автором досить ґрунтовного дослідження про історію Камінки Струмилової і повіту.

В історичній книзі Броніслава Фалінського «Повіт Кам’янка Струмілова» видавництва 1935 року описано цікавий історичний факт: 23 травня 1884 року за старання графа Станіслава Бадені Маршалка повітового відділу в Кам’янці Струмиловій ( Бузькій) була заснована державна реміснича школа як крайовий заклад для науки боднарства і колодійства, а від 1887 року і ковальства . 1912 року школа знаходиться у власних будинках. 1934 року  створені навчальні групи столярства і механізації. У школі працювали, крім директора 5 вчителів, 2 катехити і 6 технічних інструкторів. Протягом навчального 1912 – 1913 року навчалося 28 учнів, 1928 – 1929 – 140 учнів, 1933 – 1934 – 100 учнів, 1934 -1935 – 80 учнів.

При школі був гуртожиток для 60 учнів. Школа виховувала елементи підприємницької діяльності, учні, які її закінчили, мали можливість самі відкривати майстерні або займати в них становище керівника. Саме на території колишньої ремісничої  школи сьогодні знаходиться ВПУ №71 м. Кам’янка – Бузька.

Станіслав Мартин Бадені народився 7 вересня 1850 року в Сурохові Ярославського повіту в сім’ї графа Володислава Баденії та Цецилії з графів Мєрів. Граф Володислав жартував, що один з його синів стане намісником, а інший маршалом Галичини. Як виховував дітей не відомо, але так воно й сталося. Після закінчення елітної гімназії св. Анни у Кракові Станіслав навчався одночасно на правничому та філософському факультетах Ягайлонського університету в Кракові. Рік працював у суді, але, одружившись зі своєю кузиною графинею Цецилією Мієр, осів у Радехові та зайнявся господарством. Був обраний до Кам’янка – Струмилової повітової ради та Крайової шкільної ради, 1883 р. до Галицького сейму, де невдовзі став референтом крайового бюджету ( одна з найважливіших посад), 1895-1901, 1903-1912 маршал (спікер) Галичини.

Свою історію має і маєток Мієрів у Кам'янці-Бузькій.

Найкраще доля його описана в VII томі "Дій резиденцій на кресах Речі Посполитої" Романа Афтаназі.  

Поморський воєвода Юзеф Мієр (1730-1808) купив Кам'янку у попереднього власника Центнера. Це сталося десь наприкінці XVIII ст. В воєводи вже в цій місцевості було кілька маєтків, але апетит - він в часі їжі ж приходить. Потім власницею міста (плюс Виткова) стала його наймолодша дочка Агнєшка. В 1818 р. вона вийшла заміж за власного кузена Фелікса Мієра (1776-1857), який на аукціоні прикупив ще й сусідній Буськ, хоча мешкати волів у палаці в Радехові. Його наймолодший син Кароль (1832-1885), останній з польської гілки Мієрів на галичині, успадкував Кам'янку - на той час Струмилову. Його вдова Хелена Мієр близько 1896 р. продала весь кам'янський ключ Андрію Потоцькому. Та вже на початку ХХ ст. ці землі придбав Ян Брандис - знову лише на кілька років. Ще до 1910 р. він це все продав Броніславу Віслоцькому (1865-1928). Його дочка Ванда Раковська і була останньою власницею Кам'янки аж до вересня 1939 р. 

 Мешкала вона в чималому і гарному дворі, про історію котрого відомо занадто мало. Можливо, його звели в середині ХІХ ст., швидше за все - близько 1860 р. за проектом невідомого архітектора. І екстер'єри, і інтер'єри палацу відзначалися простотою і лаконізмом. В часи Мієрів, певно, тут зберігалися і меблі. і картини. та з ХХ ст., коли почалася катавасія з власниками, навряд чи тут були цінні колекції. Хоча Віслоцькі і привезли сюди власні меблі, частково антикварні. Великий салон (прикрашений гарною ліпниною на стелі і великим білим п'єцом) вони вмеблювали в стилі Людовіка XVI. Тримали в палаці віденське срібло та китайську порцеляну, чималу бібліотеку. 

Двір стояв у ландшафтному парку поверхнею близько 30 га. При дорозі на Батятичі містився напівкруглий плацик з гарною в'їздною брамою. Зараз там звичайні сучасні паркани. До брами вела липова алея, ліворуч якої був гарний квітник з оранжереєю, приміщенням для пальм та будиночком садівника. Була в парку і велика конюшня з часів побудови палацу, і стильний з вигляду курятник. 

У всій цій історії найцікавіше те, що палац зберігся до нашого часу.

Читаючи путівники містом початку ХХ століття, відчуваєш не ностальгію навіть, а жаль - за часом, коли в Кам'янці при населенні в 6556 чоловік були готелі "Berta Wittlin", "Aba Niemand", "Siisskind" та "Bernstein" вартістю в 4 злотих. А ті, кому не шкода було віддати 2 злотих за обід, йшли до ресторанів. Той-таки путівник повідомляв, що найцікавішою в архітектурному відношенні спорудою міста була дерев'яна єврейська божниця (синагога)1627 року побудови. Звичайно, до наших часів споруда не дожила. Була вона прямокутною в плані з пізніше прибудованим передсінням, галереєю та ґаночком з чотирма колонами з різьбленим капітелям. Дах був мансардного типу. Інтер'єр прикрашали фрески у вигляді величезних молитовних таблиць та орнаментів. Синагога славилася величезними бронзовими свічниками та пергаментною книгою, якій було понад 300 років.

 Стародавніми пам’ятками історії, які збереглися до сьогодні є:

 Костел Успіння Богородиці — храм, побудований за проектом Теодора Тальовського.

 Церква святого Миколая — дерев’яна церква, зведена у 1667 році із дзвіницею 1762 року.

 Церква Різдва Богородиці (1878-82 рр).

 Костел Успіння Богородиці побудовано за проектом талановитого архітектора Теодора Тальовьского у 1908-1914рр. (за іншими даними будівництво продовжувалося аж до 1920 р., хоча не виключено, що в той час храм відновлювали після зруйнувань Першої світової війни), консекрація (освячення) храму проведена 1928р. Загалом як діючий храм костел у Кам’янці існував менш ніж два десятиріччя. Проект його побудови розробили ще 1901 року. Однак лише через десять років освятили перший камінь для його будівництва. Зведення храму перервала Перша світова війна. Відтак освячення зведеного храму відбулося щойно 1929 року. І вже з приходом більшовиків церкву закрили – там влаштували склад. Коли 1989-го костел передали католицькій громаді Кам’янки - Бузької, споруда була вже на третину зруйнованою.

1996 року костел став санктуарієм Умираючого Господа Ісуса з Милятина, а 1997-го до храму перенесли копію ікони Ісуса Милятинського. Цей образ привезли в Україну з Рима ще у XVII столітті. До ІІ світової війни його зберігали в Новомилятинському монастирі кармелітів, а потім у Стрептові, що на Кам’янеччині.

За історичними даними церква Різдва Пресвятої Богородиці виросла у 1605 р. на місці каплички, яка була збудована стараннями Юрія Струмила . За описом візитації від 18.Х. 1740 р. вона була дерев'яною з шістьома  невеличкими банями, вибудована значним коштом. Ця церква проіснувала до XIX ст. Уже в 1843 р. їй загрожував упадок, у зв'язку з чим уряд в Золочеві розпорядився її закрити. У 1862 р. стару дерев'яну церкву Богородиці розібрали, чудотворну ікону Богоматері перенесли до церкви Миколая. Через 16 років після розібрання старої дерев'яної церкви стараннями о. Михайла Цегельського розпочато будову нової мурованої, більш обширної і величавої церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Бо стара дерев’яна церква св. Миколая з XVІІ ст. вже не могла бути домом молитви для десятитисячного населення.  22.IX. 1878 р. відбулось закладання наріжного каменю.   

Будівельні роботи просувались досить швидко. У 1879 р. будівничий Адам Яблонський закінчив фундаменти, одночасно вів будову дзвіниці. Цоколь обробляв каменяр Йосиф Шидловський. Його каменярська робота тривала до 1880 р.. Технічний нагляд за будовою здійснювали інж. М. Недільський, а від церковного комітету — Еміль Максимович з іншими його членами. Цеглу для будови випалював Ян Менартович і Тома Познанський. До травня 1881 р. мурування святині закінчилось. 11 травня затверджено, вище згаданого майстра,  Тесельського Андрія Горонція на побудову дерев'яних в'язань на банях і дахах церкви, а 28 травня бляхарі Йосиф Аппель і Осія Фішер угоджені на її покриття бляхою. В цьому році встановлено металеві хрести фірми Яна Шумана у Львові. Всю ковальську і слюсарську роботи для церкви виконав місцевий майстер Вавринець Максимович. Повне викінчення будови датується 1882 роком. Дня 8(20) вересня ц.р. відбулось урочисте посвячення новозбудованого храму Митрополитом Сильвестром Сембратовичем.

Михайло Цегельський – довголітній парох й декан в Кам’янці Струмиловій. Він мав великий вплив і на культурне життя в місті. В 1911 році о. Цегельський організував величаве святкування сторіччя від дня народження Маркіяна Шашкевича і розпочав будову великого Народного Дому ім. М. Шашкевича з театральною залою, що була закінчена 1912 р.

 Дерев’яна церква святого Миколая Чудотворця – одна з найдавніших споруд у місті. Вважають, що її звели ще в далекому ХVII столітті. Храм дерев’яний, споруджений із сосни. Однак, аби час не владарював над храмом, майже через двісті років після побудови під ним звели кам’яний фундамент. Саме в цій церкві знайшли і перше слов’янське паперове Євангеліє, написане 1411 року. До цього храму 1862 року перенесли і чудо­творну ікону Богоматері з розібраної дерев’яної церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

Найновішою є  парафіяльна церква Преображення Господнього в Кам’янці-Бузькій, яка збудована стараннями парафіян. Її будівництво тривало з 7 липня 1996 р. Освячена церква була  19 серпня 2005 р.

Ці церкви і сьогодні є символом добра, миру і злагоди серед жителів міста. До них йдуть і старі і малі ті які вірять, що над рідним містом панує Божа благодать, яка зберегла його для нас сучасників і буде берегти для майбутніх поколінь.

 А впевненість у  його  щасливому майбутньому звучить у вірші великого поета Кам’янеччини, вчителя за покликанням Левка Воловця:

У назві не шукають суті,

Бо хто тепер її знайде?

Та в слові Кам’янка присутнє

Щось давнє, дуже й… молоде.

Ця давність – міцності основа:

Спливе невдовзі шість століть,

Як місто, наче сторож Львова,

На варті впевнено стоїть.

На нього йшли татарські орди,

Аби перетворити  в тлін.

Воно ж воскресло вільне й горде,

Мов птах – із попелу, з руїн.

Його товкла пекельна сила.

Послала пошесті на зло,

Але й хвороби не скосили –

І місто знову ожило.

Воно живе і жити буде,

Допоки сонце йде за пруг

І поки є надія всюди,

І поки хвилі котить Буг.

…Стоїть задумливо й велично

Це місто давнє й молоде.

Його майбутнє владно кличе

У сьомий вік – і місто йде.