«КРИЦЕВА ЖІНКА ІЗ СОНЯЧНИМ СЕРЦЕМ»
Сценарій
літературно - музичної композиції
присвяченої 110 - й річниці з дня народження та 75 - й річниці з дня смерті
поетеси Олени Теліги.
(Сцена прибрана святково, образ Матері Божої, портрет О. Теліги у вишитому рушнику , біля портрета букет із кетягів калини і запалена свічка. З обох боків прапор України і ОУН)
Голос за сценою: Її життя, як спалах блискавки на світанку. Її називали амазонка – войовниця. Своє коротке життя вона провела на невидимому бойовому коні – боронячи рідну Україну. І загинула , як і належить загинути амазонці - на передній лінії боротьби.
Хотіла йти «крізь січні в теплі квіти», «крізь біль розлук у радість стріч».
Але її довелося йти крізь крижаний Лютий. «Сніги і вітри над моєю Вітчизною». Але вона вірила – «за цими снігами і вітрами відчувається вже сонце і зелена весна… Дожити б …»
Саме цієї Весни і цього Сонця не побачила , бо сама собі вибрала і напророчила таку смерть.
І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар
Гарячу смерть, не зимне умирання …
(На сцену виходить дівчина, бажано одягнена у плаття з неяскравою вишивкою).
О. Теліга: Я Олена Теліга. Моє ім’яозначаєсонячне світло або смолоскип. І в цих словах вся моя суть. Бог дав мені краплину таланту. Таланту складання віршів.
«Кожен крок – співуча блискавиця,
А душа – польовий буйний вітер.
Розгортаються уста і лиця
Неспокійним пурпуровим квітом.
Не впіймаєш! Я – вогонь , я – вихор.
(Дівчина сідає за письмовий стіл на якому лежать книги, папір, чорнильниця, ручка.)
Ведучий: Олена Теліга народилася в Підмосков’ї, в сім’ї вихідців із України . Батько Іван Опанасович Шовгенов – займав престижні посади в Москві, а потім в Петербурзі. До 12 років майбутня поетеса не чула української мови. Губернантка навчала дівчинку німецької , французької та російської , якою спілкувались вдома .
Ведуча: Все змінилось раптово після лютневої революції 1917 року. Батьки покидають Петербург і переїжджають в Київ, де батько Олени стає міністром в новоствореному уряді Української Центральної Ради , а брат Андрій, став воїном Української армії.
Ведучий: У вересні 1918р. Олена почала навчатися у третьому класі жіночої гімназії, в одному з найкращих закладів Києва. Батьки були українцями, але дітей не виховували в українському дусі. Проте в сім’ї дедалі частіше говорили про національне відродження. Та й вулиці Києва були заполонені революцією: демонстрації, прапори, універсали.
Ведуча: Та подальша доля України склалася нещасливо. Московсько - більшовицькі загарбники окуповували Україну і встановили людиноненависницьку владу, яка знищувала все українське. Батько Олени Теліги разом з старшим сином, щоб не загинути, змушені були емігрувати з України. Оленка з мамою і молодшим братом залишилися в Києві, сподіваючись на їх швидше повернення.
Про той період поетеса пізніше згадувала…
О.Теліга: «Київ заполонив мене всю до остатку. Я не могла натішитись його унікальною архітектурою , широкими бульварами, які потопали в землі дерев , численними золотоверхими храмами. Коли батько змушений був емігрувати, щоб підтримати маму і молодшого брата , я влаштувалась працювати посильною в інституті. Коли кінчалася моя щоденна праця від якої я страшенно втомлювалась , тоді починалося інше життя, мов квітка. Кожний вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я для всього світу.»
І полилась поезія .
Вірш: «П’ятнадцята осінь”
І чула я: мої дитячі дні
Тікають швидко, як малі ягнята,
Злітають в діл, ховаються на дні,
А я не хочу бігти й доганяти.
Немоврослина у яснімвікні,
Яка неждановигнуласьстрільчасто,
Я відчуваластрункістьвласнихніг
І гнучкість рук, щоможутьдатищастя.
Незнанарадість і незнаний сум,
Не розплеснувши, колихнулиповінь...
Не буря щеїї далекий шум,
Ще не любов — передчуття любови.
Ведуча:Проте це були лише миттєві хвилини радості вжитті 15-річної юнки. Київ підлягав в цей час більшовицькій владі Кремля і залишатися в ньому сім’ї колишнього члена уряду УНР ставало дедалі небезпечно . Весною 1922 року Оленка разом з мамою та братом Сергієм таємно з великими труднощами переходять українсько-польський кордон і після численних поневірянь зустрілись з батьками та старшим братом у місті Подебрадиу Чехії, яке в цей час стало центром української еміграції.
Ведучий:Батько Олени був ректором Української господарської академії. Сама дівчина стала посилено вчити чеську мову ( оскільки жити в Чехії і не знати мови було не прийнято) . Одночасно записалася на курси української мови, якою володіла не дуже добре . За рік оволоділа нею досконало і поступила на навчання на історико-філологічний факультет Українського педінституту у Празі, яка в цей час стала духовною столицею української еміграції в Європі. Саме в Празі Олена пише свої перші поезії.
Вірш: «Розквітають кущіясмину»
Розквітають кущі ясмину –
Грає сонце в височині:
Чи зустріну, чи не зустріну?
Чипобачу тебе, чині?
І куди б скерувати кроки,
Щоб тебе я могла знайти?
Тількибачу – ідевисокий,
Придивляюсь, чи то ж не ти…
І не вітряно, і не хмарно –
Все заповнитьвеснянийсміх!
Цілий день я проброджумарно,
Не зустрівши очей твоїх.
Та затесередночі, любий,
В весняномумономісні, –
Поцілуєшмоїти губи
І щось тихо шепнешмені…
Ведуча:Навчаючись у Празі Олена познайомилась із студентом Михайлом Телігою , який був вихідцем із козацького роду. В роки української революції Михайло був воїном армії УНР. Вони швидко подружилися з Оленою, а згодом покохали один одного. І це було не просто молоде захоплююче кохання, а й духовна гармонія. В серпні 1926 року вони одружилися.
О.Теліга: «Там за віконцем розцвіли вишні,
А тут в кімнаті – фіалки сині.
Чому ж зникли всі сни колишні?
Чому на душу лягають тіні?»
«Це початок мого вірша,який ніколи не буде мати закінчення,мій єдиний, мій коханий Михайлик, яке це щастя, що я вас зустріла. Тепер, що зі мною не буде я завжди буду знати, що в світі є люди такі як ВИ. Та й взагалі, жити на світі чудово!»
Вірш: «Чоловікові»
Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомихшляхівмайбутніх.
І тому, що в своїмполоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодечебажання чину.
Що нам щастясолодкихзвичок
Унезміннихобіймах дому —
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому!
І напруженийпоглядхоче
Відшукати у тьміглибокій —
Блискавокфанатичніочі,
А не місяцямрійний погляд.
Ведучий:Олену і Михайла поєднувала не лише кохання, а й духовна гармонія. Було завзяття й бажання спільно робити все, аби повернути собі й іншим вигнанцям втрачену Вітчизну. Безсумнівно, Михайло Теліга відіграв велику роль у тому, що із донедавна російськомовної панночки Леночки Шовгенової постала визначна українська поетеса та патріотка Олена Теліга.
Ведуча:Цей період життя Олени Теліги був надзвичайно насичений. Вона встигала все: писати статті, рецензії, відгуки, зустрічатися з друзями серед яких такі поети як Євген Маланюк , Леонід Мосендз , Юрій Клен. Завжди прагнула праці, дружби, боротьби, такою була – не жила, а горіла. А найбільше з неї лилась поезія
Вірш: « Моя душа й по темнім трунку»
Моя душа й по темнім трунку
Не хочеслухатипорад,
І зновурадісно і струнко
Біжитьпідвітер і під град.
Щоб, заховавшимудрийдосвід
У скриньці без ключа і дна,
Зновзустрічатисірийрозсвіт
З вогнем отрутичивина…
Щобвласнійвірінепохитній
Палить лампаду день і ніч
І йтикрізьгрудні – в тепліквітні,
Крізьбільрозлук – у щастястріч.
А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари
І діставатьновівід Бога,
Коли не вистачитьстарих.
Багла – для себе друзів - побратимів
Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві грати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби -
І варто буде жити чи вмирати.
Ведучий: Прагнення боротьби привели Олену в члени Організації Українських Націоналістів у рядах якої,з 1939 р. вона житиме і боротиметься аж до свого згину. Боротьба за волю і кращу долю свого народу – ось головна мета її життя.
Вірш: « Усе - лише не це! Не ці спокійні дні»
Усе – лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барваходнакових,
Думки, мовнероздмуханівогні,
Бажання– в запорошених оковах.
Якогосьвітру, сміхучизлоби!
Щоб рвались душікрізьіржавіґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде житичивмирати!
Не бійсяднів, заплутанихвузлом,
Ночей безсонних, очманілихранків.
Хай ріже час лице – добром і злом!
Хайпалятьсерце – найдрібніші ранки!
Ти в тіньне йди. Тривай в пекучій грі.
Всліпучесяйво не лякайсьдивися —
Лише поспецігрянежданийгрім
Ізхмарсковзне – багнетом – блискавиця.
Ведуча:Поетеса добре розуміла, що Українську державу треба вибороти,а для цього збудувати її в свідомості кожного українця, запалити кожного вірою в неминучість перемоги.
Тим часом Європу лихоманило; в самому його центрі утворились вогнище війни, яке незабаром почалась 1 вересня 1939р. А вже 22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР і Україну.
Ведучий: О. Теліга рветься в Україну , у її серці – Київ. Ще в 1932 році пише вірш «Поворот», в якому передбачає своє повернення. Поки Батьківщина була зайнята більшовиками – це було неможливо. Тепер, за словами письменника Уласа Самчука « не залишалося нічого, як іти по слідах війни.»
Ведуча:Разом з письменником Уласом Самчуком Олена Теліга таємно через ріку Сян переходить на українську територію і дальше важка дорога на Київ. Тут вона має організувати діяльність ОУН, об’єднати навколо себе талановитих поетів, письменників і ширити ідеї українського націоналізму.
Ведучий: І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, –
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини, гострі і щасливі
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо – до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря – тепле та іскристе!
Ведуча:Поетеса мріяла про Київ, який любила безмежно, яким марила у снах, який називала «золоте» «державне» місто . І ось він її Київ, на вулиці якого вона ступила 22 жовтня 1941 р.
Вірш : «Прийдемо у брід бурхливі води»
Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжкезмаганнянашідуші зоре,
Щобколосились зерна перемоги.
І те, щомрієюбуло роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, —
Нам буде сонцемкожний кущ і камінь
Уціхвилини–гострі і щасливі!
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо – до свогоміста!
Захоплятьвладнозголоднілі груди
Своєповітря – тепле та іскристе!
Та звідкисьсумзловіщийвітервишле,
Щоб кинуть серце у крижанийпротяг:
Усе нове... І до староївишні
Не вийдематирадіснонапроти...
Душа з розбігу стане на сторожі,
Щобобережно, але гостростежить
Всііншідуші–зимнічиворожі.
І всіглибокіпоміж ними межі.
І часто серцезапалаєболем,
А щосьгаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависнеінша, незнайомапісня.
Чекає все: і розпач , і образа.
А рідний край нам буде чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо у брід бурхливі води.
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.
Ведучий: Повернувшись у Київ О. Теліга розпочала працювати, очоливши Спілку письменників і журнал «Литаври». Олена вірила , що після війни Україна буде суверенна. Але ілюзія дуже швидко розвіялась. Окупантам не потрібна була суверенна Україна, їм був потрібен лише «життєвий простір» і працьовиті раби. Та не зважаючи на те, що на душі ставало все тяжче продовжувала свою нелегку працю з відновлення в душах українського національного почуття.
О.Теліга:
Дзвенить оунівський відважний клич
Надії, віри мов луна сторіч!
«Кріпись, народе! В цю пекельну пору
Жени від себе навісний кінець.
Поліську Січ, посвяту і сувору ,
Веде з підпілля Бульба – Боровець
Кріпись, народе, не ховайся в нору,
Куди втікає лиш партацький мрець.
Простуй до волі серед бід і лиха!» –
Голосить гасло бойове Теліга.
Ведуча:В умовах суворого холоду, голоду ця тендітна жінка не лише затято працювала, але й закликала до праці інших, запалювала своєю вірою на боротьбу. І це в час коли над самою О. Телігою нависли чорні хмари небезпеки. Окупанти, які з початку війни, загравали з українцями, створюючи видимість свободи на противагу більшовицькій владі, вже на початку зими 1941 р. дали зрозуміти, хто є господарем. І почалися спочатку поодинокі, а згодом масові арешти відомих українських діячів: поетів, письменників, художників, вчених.
Ведучий: Проте поетеса не зважала на небезпеку.
Вітрами й сонцем
Бог мій шлях намітив,
Та там де треба, – я тверда і сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів
Не дістав од мене жодний ворог.
Ці слова німецьке гестапо Олені Телізі простити не могли . На початку лютого 1942р. окупанти забороняють друк журналу «Литаври» Олесь Ольжич зустрівся з Оленою: «На наш слід ввійшли гестапівці. Еріх Кох – правитель окупованої України, дав наказ арештувати всіх націоналістів , а після арешту негайно розстрілювати. Треба негайно залишити Київ – іначе смерть.
О. Теліга: Залишити Київ. Борців за Україну завжди арештовували. Якщо боятися ворога то не треба було і справу починати. Які ж ми тоді борці за волю і кращу долю свого народу, якщо будемо тікати
О. Ольжич: Але в Києві зараз особливо небезпечно, подивися скількох патріотів арештовано і страчено.
О. Теліга: Ще раз: ізКиєва на еміграцію я не поїду! Не можу. У своїх віршах я завжди закликала до сміливості й мужності, а сама …Ні, тікати з Києва не буду!
Ведуча: Доля чи Бог дарував їй двічі шанс врятуватись. Перший – коли вона не відкрила поліції двері і вони пішли. Другий – коли по дорозі до Спілки письменників її перепинили друзі. «Не йди – там гестапо»
О.Теліга: Я не можу не прийти. Мене чекають люди. Я не можу втекти рятуючи себе, а товаришів залишити . Мені наказано вмерти в Києві, і я виконаю наказ. Я виконаю свій обов’язок до кінця.
Ведучий: 9 лютого 1942р. Олену Телігу арештувало гестапо. Її долю розділив коханий чоловік Михайло. Повезли на вулицю Короленка 33 і кинули в камеру № 34 в якій за радянської влади сиділо багато видатних українців. На її стінах дивом зберігся напис «Тут сиділа і звідси іде на розстріл Олена Теліга» і намальований тризуб.
Ведуча:21 лютого 1942 р. в камеру увійшли кати і Олену разом з чоловіком Михайлом повезли в Бабин Яр. Різка німецька мова. Лунає наказ. Загавкали вівчарки. Постріли. Прекрасну людину, поетесу розстріляно і поховано в холодних обіймах зими, закидано мерзлим груддям без труни, без хреста і напису у братній могилі Бабиного Яру під номером 162…
Ведучий: Їй було лише 35. З її творчої спадщини залишилось лише 41 вірш, 41 твір все решта знищили вороги – окупанти. Олена майже не друкувала своїх віршів. Перший був надрукований її друзями без згоди автора, настільки скромною вона була і вимогливою до себе і своєї творчості, але її слова як зброя, влучна, своєрідна, дотепно - насмішкувата і гостра.
Ведуча: Олена Теліга була сонячним світлом , яка прийшла на Землю, щоб цього світла було більше. І смолоскипом вела рід людський крізь темряву ночі до світла. І згоріла, як згоряє смолоскип, повністю віддавши світу своє світло.
Ведучий: 21 лютого 1992 р. на місці загибелі О. Теліги у Бабиному Яру встановлено пам’ятний хрест. Одна вулиць з Києва носить її ім’я, заснована літературна премія її імені, та видавництво ім. О.Теліги, 1993р. створено перший осередок жіночого товариства ім. О. Теліги.
Гарячий день- і враз достигле житло,
І доп’яніютьобважнілігрона.
Вінще незнаний, щенепережитий,
Єдиний день — могожиття корона.
І щоце буде — зустріч, чин, екстаза?
Чидотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє,сповнитьсявідразу
Подвійним смаком — меду і полину.
А дивнесерце, п’яне і завзяте,
Відчуєпевність, мовнехибнушпаду:
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль — і початок до спаду.
Склала
викладач-методист
ВПУ№71 м.Кам’янка-Бузька
М.В. Стасишин |
